Моє суб'єктивне бачення себе, вас і світу..

Не я не про мене
d_a_r_y_n_a
Я пролітаю мимо себе, мимо своїх думок, бажань і мрій, намагаюсь себе переконати в їх не влучності, недоречності, прискореності і банальності. На деякий час починаю вірити у ці внутрішні голосочки, що пищать десь з-під плінтуса серця: почекай ще, постривай ще, не спіши, так буде краще, все зміниться, все пройде, прийде, буде, буде, ще буде так як ти хочеш…. Я прислухаюсь до тих шепотів, думаючи, що я така вже доросла і мудра і вмію запхати тривоги, сумніви і страхи десь глибоко і далеко, щоб вони не заважали мені зараз, в конкретний момент нормально жити.. Навіть починаю пишатись собою, яка ж я молодчина, як гарно розрізала все на шматочки, посортувала і запхала в морозильну камеру, хай буде там, далеко від мене… Але ж холодильники іноді ламаються. Морозильна камера починає текти і з неї лізуть брудними калюжами всі ті самі тривоги, що були колись, я пізнаю їх обличчя, я відчуваю їх запах… Куди тікати.. Нікуди.. Досить пройти коло дзеркала аби зауважити свою прозорість, зауважити, що відрізаючи від себе свої думки, хай не завжди хороші, ти повідрізала шматки себе і зараз схожа вже на когось іншого.. І нема в цьому ніякої дорослості і мужності.. Люди стають сильними не від щастя і радості, а від болю і страждань… Чим сильнішою я стаю, тим більш самотньою і скептичною, перетворююсь в якусь дивну суміш зі стіни, бетону і скла, що міняє свою консистенцію наче хамелеон, аби привернути увагу, а потім розбити когось об свої мури… Я не знаю скільки процентів мене залишилось у тілі 26-річної жінки (а ще недавно ідентифікувала б себе як дівчину). Я не знаю скільки вакууму там залишилось, для того, що ми називаємо коханням. Адже воно виштовхується з тіла, випадково разом з поганими відчуттями, воно розхлюпується разом зі сльозами, потом і кров’ю. Проблема в тім, що ми після кохання звужуємось, як шлунок після операції. І кожного наступного разу, можемо прийняти його чудові рідини все меншими і меншими дозами. Сьогодні з мене розлилось ще з келішок того дивного кохання. Мене самої стало менше. Коли ж ввімкнеться інстинкт самозбереження, який візьме мене на руки і кудись понесе, допоки я не стала зовсім мікроскопічною і не зникла…

Рєвнуєт, значіт любіт...))))))
d_a_r_y_n_a
Кажуть істинна любов не знає ревнощів бо є довіра і вся фігня.. Брехня.... Коли любиш когось і він далеко, то моментами ревнуєш ту людину до повітря, яким вона дихає, до бруківки, по якій вона ходить... То не та ревність, коли не спиш і боїшся, що кохана людина зрадить... Просто нестерпно щемить серце від усього, що повя'зано в коханого не з тобою.... Фото зроблені до тебе, музика, яку він слухав до тебе і думав про когось іншого, листи, смс, одяг, шкіра, все те на чому залишились крихти не тебе.... Чи можна ревнувати до минулого більше ніж до теперішнього.. Виходить можна... І так я знаю, я повторююсь бо я вже про це писала, але хочеться іноді просто виговоритись, врешті-решт мій ЖЖ тепер більше функціонує, як щоденник, бо зраджую я йому з іншим блогом...
Як і в морі часто у душі штиль, все спокійно, гарно. Але іноді так починає штормити, що відчуваю себе маньячкою... Так ніби у мене хтось відбирає тільки моє, так ніби коли навіть не відбирає, то боюсь що може відібрати... Я думаю, що всьому вина страху (чомусь це слово мене останнім часом переслідує), страху, що ти колись не була єдиною для нього, то можеш і знову не бути.. Я розумію, що треба себе контролювати аби не споганити чудове теперішнє... Але як себе заспокоювати, як втихомирювати емоційність, яскраві спалахи темпераменту і гордині у серці і в голові... Я звикла, що воно просто минає саме, як дощ... Але хочу навчитись стріляти в хмари з гармати раціоналізму і розганяти дурні думки сама.. Адже думки матеріалізуються... Любов - це справді війна, а точніше багато маленьких атомних вибухів, пепепочинків, битв на шаблях і всього іншого.. Принаймні всередині гарячого жіночого серця...

Мовчання не ягнят
d_a_r_y_n_a
Я обираю трохи мовчанки
Хочу більше дивитись і головне бачити..DSCN0237

------------
d_a_r_y_n_a
це просто жахливо, незрозуміло, не має так бути. коли з життя йде молода людина, яка ще недавно всміхалась, щось планувала, робила фото.. власне про фото.. соціальні мережі якось видозмінюють відчуття смерті. людини вже нема, а сторінка її ще живе, якісь написи, запрошення, коментарі.. в кожній сторінці відчувається особистість людини, ти вчитуєшся у її коменти, підписи альбомів і стає якось дуже боляче і моторошно, навіть коли ти людини не знав, але ти бачиш, що її знали і любили ваші спільні знайомі, друзі, ти уявляєш як погано зараз їм і стає ще гірше...

я скажу егоїстично і можливо неправильно зараз, але можливо якби не Інтернет, не соціальні мережі ми б не відчували себе настільки причетними до чужого горя, до чужих сліз і смертей...

не зрозуміти чому чому чому з життя зникають молоді, хороші, талановиті люди, їм би ще жити і жити. Тут хіба рятує віра у тлінність нашого світу і в те, що ТАМ КРАЩЕ, то ж нема чого побиватись за померлими..якщо ж такі речі відбуваються для того аби навчити чогось тих хто залишаються тут на Землі то це жорстока наука... і скільки б не писав, не заспокоював себе.. ну нема цьому слів, нема пояснень, нема нема.. просто живеш, поки можеш. просто далі живеш.

------------
d_a_r_y_n_a
це просто жахливо, незрозуміло, не має так бути. коли з життя йде молода людина, яка ще недавно всміхалась, щось планувала, робила фото.. власне фото.. соціальні мережі якось видозмінюють відчуття смерті. людини вже нема, а сторінка її ще живе, якісь написи, запрошення, коментарі.. в кожній сторінці відчувається особистість людини, ти вчитуєшся у її коменти, підписи альбомів я стає якось дуже боляче і моторошно, навіть коли ти людини не знав, але ти бачиш, що її знали і любили ваші спільні знайомі, друзі, ти уявляєш як погано зараз їм і стає ще гірше...

я скажу егоїсчтино і можливо неправильно зараз, але можливо якби не Інтернет, не соціальні мережі миб не відчували себе настільки причетними до чужого горя, до чужих сліз і смертей...

я не чому з життя відходять молоді, хороші, талановиті люди, якщо для того аби навчити чогось тих хто залишаються тут на Землі то це жорстока наука... і скільки б не писав ну нема цьому слів, нема пояснень, нема нема.. просто живеш, поки можеш. просто живеш.

на любителя
d_a_r_y_n_a
мій таксьонок ніколи не любила алкоголю( за вийнятком коли один раз відпила зі склянки в Стебника, але то мабуть із ввічливості), так от зазвичай песя мордочку від будь-якого алкоголю вернула.. А нині попиваю собі Соммерсбі, а вона так жадно дивиться, я нахиляю, а вона язиком до фляшки)))))) Отож, Мавруся просто до сьогодні не мала улюбленого напитку, тепер має)))))) Що ж їй там там засмакувало, запах яблучка? але яблук вона не їсть))))

на колір і смак фломастери різні, як то кажуть))) чи як там..)))))))

речі довгожили
d_a_r_y_n_a
я наче дбайливо ставлюсь до речей, проте колготки наприклад рідко коли проживають довго, якби я їх не берегла і любила, навіть такі грубшого помолу, обов'язково мушу зачепити, одягнувши 2-3 раз.. а от щойно захотілось переміряти купальники аби подивитись чи так вже страшно змінилась за рік фігура і чи часом не треба купувати скафакндру аби вийти на пляж))))))

минулого року купила 2 такі непогані, є ще трошки старіші і всі наче файні, трошки підкорегувати на бюсті і люкс.. але найбільше собі подобаюсь у старому як світ купальнику, який вже вицвів, розтягнувся, але він якийсь такий милий і рідний, коли його одягаю, він лягає наче 2 шкіра, він ніби знає, де треба облягти, а де трішки відстати, як саме треба на мені бути цього року.... дивно якось так.. де я вже тільки в ньому не була, в яких тільки морях, річках і озерах він встиг побувати, якби з його синьо-голубих полосок зчитати інформацію, можна було б написати цілу книгу...... Є от такі улюблені речі, які ніколи не викинеш, дивні ми істоти люди, іноді інших людей легше викидаємо із свого життя, аніж звичайні шматки тканини...

слова
d_a_r_y_n_a
У слові чекання часом може бути більше кохання, аніж у самому коханні.. Таке щось дивне собі сьогодні подумала.. І поки тішусь, адже чекаю... Було б добре, коли при обійманні самого кохання, я так перестала думати..

Як багато вирішує у нашому житті слово "вчасно". я хочу бути завжди вчасною для для тебе,навзаєм.

Сповідь маленького сумного патріота
d_a_r_y_n_a
Я живу у країні зламаних трамваїв і світлофорів, доріг, які постійно ремонтуються, але ніколи не є добрими і людей, які намагаючись вижити, нерідко перестають сприймати одне одного адекватно... Єдиний стан, який супроводжує мене у цій країні перманентно - це втома.. Втома постійно вибивати, вигризати, вивойовувати усе: від елементарних речей до свободи і мови... Я не можу більше жити під тягарем цієї втоми, вертатись до дому кожного дня як з міні-війн.... Можливо життя - це боротьба, але не така як у нашій чудо-країні...

Я розумію тепер чому люди у нас такі озлоблені, я сама починаю впізнавати у собі цю озлобленість і це мене лякає...

Я не маю більше сили жити у країні стресу, я як маленький гвинтик системи не завжди можу змінити навіть щось невелике довкола себе.. Палки у колеса на кожному кроці... Колись я казала, що держава і країна - це різні речі, і що країна у нас хороша, а от держава до нічого.. Тепер я розумію, що держава - це політика, політика - це люди, а люди - це країна.. І у нас в цьому замкненому колі занадто багато лайна, щоб було все діяло хоча б нормально, не кажу вже добре...

Країна хвора і якщо я її частина, то я теж якась хвора клітина.. У мене все більше з'являється бажання врятувати себе шляхом ампутації... Мені сумно, мені боляче і прикро.. Але воювати з собою сил також більше нема..

Червень від слова червоне, як серце на картинках...
d_a_r_y_n_a
Суміш музики, сліз, страху,розлуки, збудження,очікування, розчарування і якоїсь неймовірної сили, яка приходить із пустоти.. Так смакує мені червень 2013 року...
Десь в неті прочитала, що коли Бог нам хоче зробити подарунок, він загортає його у проблеми, чим більше тих проблем, тим кращий всередині подарунок... Я вірю, що так і є.... Мій подарунок я розкопую, я найду його з допомогою віри і найближчих...

П.С. : Життя справді пізнається лише в русі, навіть коли під час нього в обличчя летить багато придорожніх порохів і сміття, але все ж врешті летітиме і щось хороше...

?

Log in